«Дизайн або вирішує проблему, або він поганий», — розмова з автодизайнеркою та співавторкою каналу «Транспортні історії» — Юлією Лободюченко

Привіт! Не маєш часу читати? Прослухай НЕскорочену версію:

У гостях Format21 побувала авторка матеріалів для Літопису українського дизайну, співавторка ютуб-каналу «Транспортні історії», автодизайнерка — Юлія Лободюченко! Пані поділилася розповіддю про свій шлях у професії, планами на майбутнє, особистим баченням дизайну та розповіла, як це — бути мультифункціональною.

Про літературні вподобання, детальніше про створення журналу та про ставлення до проблем у дизайні громадського транспорту та інших тем, що не потрапили до текстової версії, слухайте вище або на нашому спотіфай-акаунті.

 

ДИЗАЙН — ПРО ЩО ВІН?

Юлія каже, що дизайн — це, перш за все, про розв'язання проблеми.

«Дизайн від мистецтва відрізняється тим, що мистецтво може просто прикрашати, а дизайн: він або вирішує проблему, або він поганий».

Пані розповідає: штат персоналу може бути різним. Іноді є окремі відповідальні за екстер’єр та інтер’єр автомобіля, а іноді дизайнер екстер’єру малює все самостійно. Або ж обов’язки ділять між собою: хтось малює за фару, хтось — кузовні панелі тощо, а інші вже допрацьовують.

«Залежить від студії, від розміру команди», — наголошує героїня.

І додає, що в рамках автодизайну можна робити багато всього.

«Ви все одно всі вчитеся на одному факультеті, на дизайні, а потім вже в процесі розподіляєтеся, хто чим хоче займатися, хто куди може потрапити».

ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ТА РОБОТА

Особливо за реаліями працевлаштування у сфері авто- / дизайну пані Лободюченко не слідкує після звільнення з компанії JAC Italy.     

«Поки ти там працюєш, поки самостійно шукаєш роботу, поки в тебе є одногрупники чи люди, які навчались на пару курсів молодше, ти ще якось в цьому варишся ... Я, коли зрозуміла, що продовжувати в цій сфері працювати не буду, то й слідкувати глобально перестала».

Юлія розповідає, що у 2017-му році вони, студенти й студентки, «як шалені», розсилали портфоліо, навіть друковані. Зараз інакше — виставляєш приклади робіт до інстаграму, там тебе можуть помітити та запропонувати «щось класне».

«[Знайти роботу у великих автокомпаніях] … ніколи не було легко. Дуже велика конкуренція. У кожній країні є хоча б декілька університетів, які випускають спеціалістів. Кожен рік великі групи бакалаврів, магістрів. У Європі ж, наприклад, взагалі не сильно прийнято на магістратурі вчитися. Багато хто після бакалавра вже шукає роботу. Глобально, — каже пані Юлія, — конкурс завжди був велетенський». Згодом додає, що, проте, не такий великий, як у Формулі-1, куди з усього світу загалом потрапляє 20 людей.

«Якби робота у автосфері, у автодизайні була можлива дистанційно, то, можливо, я б подумала над тим, щоб до цього повернутися. Але такого немає», — ділиться героїня».

Пізніше додає, що працювати дистанційно, загалом, немає сенсу. Адже дизайнери й дизайнерки мають увесь час усе бачити. Мають бути в доступі й макети, й інженери з інженерками.

«Є компанії, в яких це все розкидано по світу. Але глобально найкращі сценарії це коли всі ці люди [хто працюють над машиною — кор.] знаходяться на одній території».

НЕФОРМАЛЬНА ОСВІТА, КУРСИ

Спираючись на слова з одного з подкастів Юлії про користь формальної освіти, вирішили поцікавитися, чи проходила пані якісь позауніверситетські курси з автодизайну.

«Їх фактично не існує. У мене є базова наша українська освіта, у мене бакалавр — промисловий дизайн. Там нам дали дуже хорошу академічну базу», — каже Юлія Лободюченко.

Розповідає також, що подібної бази не дають у Європі: не розповідають детально про живопис, рисунок, композицію, формотворення, кольорознавство. 

«Ти, коли це все робиш, коли ці всі коробочки кольорові вирізаєш і клеїш, ти думаєш, що займаєшся якимсь просто ідіотизмом і над тобою тупо знущаються. Але потім [в Італії — кор.] тебе вчать роботи в індустрії. Тебе вчать, як робити макети, вчать маркетингу, пояснюють, як влаштовані взаємозв'язки в команді. Розповідають, як шукати роботу, як продавати себе брендам, але при цьому для цих людей загадка, що чорний скетч на чорному фоні — не читабельний. У них немає якогось базового, об'ємно-просторового мислення. Тоді ти розумієш, нафіга ми займалися цими коробочками».

Пані зазначає, що, на противагу цьому, в українських університетах не вчать, що робити зі здобутими знаннями.

«Тебе ніхто не вчить, як ці ідеї продати й куди з ними далі йти».

Зазначає, що, замість додаткових курсів (яких ніколи й не було), вони з друзями ще під час навчання в Києві збиралися разом та малювали машини.

«Ми поправляли роботи одне одному, допомагали».

В Італії ж Юлія нічого факультативного вже не шукала, адже й так проводила в стінах університету цілий день.

«…Я І ПІАРНИК, І МАРКЕТИНГ-ДИРЕКТОР,

І ВСЕ НА СВІТІ…»

Окрім дизайну, пані Лободюченко пише сценарії для відео, що виходять на каналі «Транспортні історії».

«Ми сміємося, я й піарник, і маркетинг-директор, й організатор зйомок і "падай принеси", і все на світі».

До того ж Юлія ходить на роботу до Спілки, де весь час із командою займається Літописом українського дизайну.

«У мене життя, що так чи інакше пов'язане з роботою. І мені це насправді подобається! Тобто я на вихідних іду на виставку, але паралельно ще домовляюся: “Ой, а нам оця робота треба!”, ще там із кимось познайомлюся, хто нам допоможе в чомусь».

Транспортні ілюстрації на замовлення — ще одне, чим займається героїня, оскільки в один момент вона зрозуміла, що вміє малювати машини не «з позиції дизайну, а з позиції ілюстрації». Її роботи замовляють для майстерень, часто, аби доповнити інтер’єр.

ЯКЩО НЕ МАШИНИ, ТО…

«То кросівки!»

Юлія Лободюченко переконана, що, після автомобілів, найяскравіша ніша — це саме кросівки. І дуже близька, до речі.

ПРО ТЕ, ЯК ПАНІ ЮЛІЯ ПОВНИЙ ЗАЛ

НЕ НА СВІЙ ФІЛЬМ ЗІБРАЛА

«Я вже збирала повний зал кінотеатру “Жовтень”. Примудрилася зібрати його не на свій фільм».

Тоді Юлія та команда проводили лекцію перед показом фільму про ралі. Це був фільм «Шлях до слави: Лянча проти Ауді».  

«Ми привезли ці “лянчі” українських ралістів під кінотеатр і зібрали людей подивитися цей фільм. Було вступне слово від мене та від ралістів».

Про фільм власного виробництва Юлія каже так:

«Я думаю, що наступного року це точно має статися».

ДОКУМЕНТАЛКА ПРО ВІЙСЬКОВИЙ ТРАНСПОРТ

«Я б хотіла знімати про історію танків, БТРів, чогось гусеничного, бо з цього фактично починалося багато чого. Навіть «Пежо» робили танки [а ще й вантажівки — кор.] під час Другої та Першої світових війн».

Фото з інстаграму @lobodiuchenko 

МЕРЧ ТА КОЛАБИ З ДИЗАЙНЕРАМИ

У Транспортних історій є власний мерч! Юлія Лободюченко та команда розвивають його як власний бренд. Вони вже почали робити колаборації з художниками й художницями, наприклад, із Данилом Шуліпою — і це тільки початок.

«[Хочемо] брати наших дизайнерів, різних ілюстраторів, художників і залучати до того, щоб робити якісь принти. Це буде окремий бренд».

ПРО ЛІТОПИС УКРАЇНСЬКОГО ДИЗАЙНУ

Окрім дизайну, окрім ютуб-каналу, Юлія — авторка матеріалів для Літопису українського дизайну. Спочатку було так: пані Лободюченко мала малювати ілюстрації для цього журналу (як і було для першого випуску).

«А потім ми зустрілися з Вовою Смирновим, який є артдиректором Спілки. Вони шукали журналіста».

Юлія розповідає, що проблема полягала в тому, що «журналісти-журналісти» не були в дизайн-тусовці. У них не було розуміння, де що шукати, з ким спілкуватися, до кого йти.

«Вони просто просили дати якийсь умовно вже готовий матеріал, якісь джерела, а вони там з цього щось компонують».

Якраз у той час пані Лободюченко шукала роботу.

«По факту для мене немає різниці, про який дизайн писати. … І ми поговорили про те, що: “А нумо спробуємо, нумо я спробую щось написати”».

«Тобто я просто розумію, як історію вибудовувати, як копати, як шукати. Ми сміємося, я на роботі в нашої продюсерки підписана Юля Лопата, бо я копаю».

А далі що? Юля їздила бібліотеками, збирала інформацію в архівах. Зрештою вони з командою Спілки зійшлися на тому, що коректори й коректорки, редактори з редакторками зможуть вибудувати текст граматично правильно.

«А я більше займаюся дослідженням. Збираю матеріали, відкопую людей [інформацію про них — кор.], нащадків, тих, хто їх знав,

фотографії, історії».

Загалом, усе завжди починається з книжок. І для сценаріїв для відео, і для Літопису. Після опрацювання інформації з бібліотек — пошук прикладів робіт, часто по музеях та архівах.

«У книзі завжди є джерела», — каже пані Юлія.

«Потім я вже зв'язуюся безпосередньо з цими архівами. Починається: “Доброго дня, ми робимо тето-тето, чи не могли б ви показати; чи можна приїхати подивитися”… І далі вже залежить від того, що це за установа, на кого ти нарвався, що там за людини, як ти з ними домовився. Але переважно всі йдуть на зустріч». 

Проблеми зазвичай виникають, коли доходить до авторського права. Як каже героїня, у видавничій справі уникнути перешкод тут складніше, ніж, скажімо, на ютубі.

«З ютубом це набагато простіше, тому що там ти вставляєш уривок 5 секунд чи якусь картинку, і це нікого не хвилює. Чи якщо просто віддзеркалюєш щось. Плюс можна просто під відео списком кинути джерела, і все».

«У видавничій справі це набагато складніше. Не можна щось надрукувати без абсолютно легального, легалізованого, підписаного за всіма правилами авторського права, дозволу від правовласника».

Бувало й таке, що дизайном чогось займалася не одна людина: ціла команда. Хтось робив фото, хтось створював шрифти, а хтось збирав це все до купи.

«А належить це все четвертому замовнику і нам треба дозволи від них усіх на всіх рівнях».

«Найгірше, — каже пані, — коли це якісь державні установи. Для них взагалі це незрозумілий конструкт: “Нам треба від вас дозвіл на ваш логотип. Видавництво каже: не буде дозволу — не будемо друкувати”, а державна установа каже: “Який дозвіл, на який логотип? У нас нема такого департаменту, який може дати дозвіл на використання логотипа”.

 «Літопис ми пишемо, в нас амбітні плани на 10 випусків і книгу англійською, яка буде поширюватися світовими музеями дизайну».

ЮТУБ–КАНАЛ ТА ЙОГО РОЗВИТОК

«По каналу хочемо вийти на рівень, коли ми собі спокійненько робимо півторагодинні фільми, ніхто нас не чіпає. Коли в нас є можливість просто собі знімати великі документальні роботи. Ролики по 20 чи 30 хвилин легше робити, вони краще заходять».

«Увесь час питають, коли там буде відео, чому так рідко, але мені хочеться робити щось фундаментальне».

МЕДІА, ЯКІ ЮЛІЯ ЧИТАЄ

Через перенасичення інформаційного простору, запитуємо в героїні про джерела, звідки споживає інформацію. Для Юлії це, в основному, телеграм-канали медіа (Українське Радіо, Суспільне, Радіо Свобода). Про телебачення ж вона забула одразу, як, десь о 2010 році, з’їхала від батьків.

 «monitor — моє улюблене медіа. Я в ньому дивлюся, скільки мені жити лишилось».

ВИКОРИСТАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ

Пані Лоболюченко каже, що штучний інтелект — це, перш за все інструмент — як от фотошоп. Героїня пригадує, як у мережі X люди скаржилися, що штучний інтелект забирає в них роботу.

«Вибачте мені, якщо в тебе штучний інтелект забирає роботу — значить ти не вмієш працювати. Ніхто не кричав, коли з'явився фотошоп, бо це інструмент, який хтось освоїв, ну, а хтось лишився без роботи, бо не захотів освоювати новий інструмент. Або пішов в якусь іншу нішу. Так само тут».

Далі розповідає, що, звісно, не підтримує неякісне використання ШІ «просто щоб зекономити».

«Коли хтось сам вбиває якийсь промп, робить якусь дікуху, вибачте мені, де вісім пальців у людини, то я проти такого … Хороші спеціалісти без роботи не залишаться ніколи, вони освоюють ШІ як інструмент».

Сама ж Юлія використовую штучний інтелект для вичитки текстів, проставлення пунктуації, швидкого скорочення матеріалу, наприклад.

«ШІ дуже сильно пришвидшує роботу. Він просто прибирає непотрібні рухи».

ПРО КОМЕНТАРІ, ЯКІ ОТРИМУЄ

«Найсмішніше, що в нас було, це якісь коментарі на ютубі».

Юра — співавтор каналу читає всі коментарі.

«От він сидить, він їх читає, він на них відповідає. Я йому мільйон разів вже казала: "Юро, перестань це робити, займися справою". Я туди не заходжу».

Одного разу, коли пані Лободюченко все ж зайшла почитати коментарі, то згадала, чому зазвичай цим не займається. Попри абсолютну більшість позитивних коментарів, є й смішні.

«Були коментарі про те, що помада ведучої не підходить під машину. “Це Лендровер, а така личить до Альфа Ромео”».

А бувало й таке, коли сенс ролика перекручували.

«Моя задача була розказати історію Джуджаро, історію його дизайнів, а "Ланос" там був просто як один “з”. Люди пишуть: "Нащо нам цей якийсь незрозумілий мужчина, і, взагалі, ви всі неправі”. І я така: “Ви взагалі дивилися відео? Ну, воно ж не про це”».

ПЛАНИ НА СТАРІСТЬ

Фото з інстаграму @lobodiuchenko

Запитали в Юлії, чи хотіла б вона провести старість, як Джеремі Кларксон?

«Купити ферму, і це безперечно. Я взагалі дивлюся, от Кларксон, Бекхем, вони всі туди пішли. А я їх вже розумію. Їм по 60-70, а я розумію вже, вже завтра хочу. Я не готова ждати ще 30 років, я вже така. Михайло [котик Юлії — кор.] чекає, коли я куплю ферму і він буде собі лежати спокійно в сіні й дивитися в небо».

Вікторія Бабкова

Підтримати проєкт :)